Похід на Кіліманджаро - був новорічним подарунком для чоловіка, хоча Новий рік був лише приводом. Насправді я не люблю нудьгувати і мене постійно тягне на пригоди.
Ми - сім’я триатлетів, тож не очікували труднощів, принаймні фізичних - звикли бігати багато, а
даремно:)) Але про це пізніше…
З усіх необхідних речей на гору в мене були хіба що кепка, окуляри, бігові кросівки і шорти.
Все інше (трекінгові кроси, боти, куртки, ліхтарик, штани, рюкзак і тд) терпляче допомогла
вибрати наш менеджер Ірина. Спальники, матраси і трекінгові палиці ми орендували на місці.
Загалом, звісно, якщо у вас нічого, як у мене, немає для гір, то треба ще 700-1000$ закласти
на покупки. Особистим прорахунком стало те, що я не встигла ці обновки «вигуляти». А в
новому йти - самі знаєте, мозолі і тд.
Я не можу похвалитися гірськими досягненнями, але від всіх досвічених любителів гір я чула,
що сам трек дууууже гарний і комфортний. Також ми зрозуміли, що Кілі не можна обирати в
якості вашого першого сходження, адже потім ви розбалуєтесь (через те, що зранку вам
приносять каву прямо в палатку, годують тричі завжди різноманітними стравами, несуть всі
речі).
Перед походом я прочитала і передивилася все, що можна про Кіліманджаро, і готувалась до
зливи в джунглях, снігу й вітриська на вершині, але нам пощастило. Погода сприяла. 5 днів
треку я йшла в звичаних кросівках і лише на штурм вийшла в черевиках. Вночі теж було
досить тепло: термобілизни з фліскою і спальника вистачало аж занадто. Перший день
протікала палатка, зламався замок. Наші гіди гостинно запросили нас помінятися з ними.
Загалом за тиждень сходження ми змінили п’ять таборів. Двічі на день нам приносили гарячу
воду для вмивання, повноцінно годували сніданком, обідом, вечерею і перекусом (зазвичай,
чай з попкорном або печивом) і в дорогу давали ланч бокс (сік, кекс, вафлі, банани). Що
казати - я набрала 2 кг за тиждень!
Меню заслуговує на окрему увагу: чудові місцеві блюда, на сніданок завжди яйця, млинці,
тости, фрукти. В обід/вечерю - cуп (кожний день - різний!), паста, рис, картопля, м’ясо, тушені
або свіжі овочі. Словом, голодними точно не будете! Моя особливість в тому, що від зміни
клімату і харчування перші два дні завжди болить живіт, на цей випадок - еспумізан.
Джунглі, мохові хащі, сенеції, кам’яна вулканічна пустеля, і нарешті снігова (насправді - ні, і
слава Богу!), вершина. Чому слава Богу, бо якби ми йшли ще й поколіна в снігу - це було б
набагато важче. Це все вмістити в 5 днів - просто нереально! Кожний день - нова кліматична
зона, нова погода, нові краєвиди. За день ми проходили від 4 до 7 км в середньому, лише
перший і останній день було більше 10 км. Переконана, це під силу кожному, навіть, без
спеціальної підготовки - йдеш, милуєшся, в таборі тебе чекає смачна їжа і відпочинок. Про
сон))))) Я спала погано, аж до того, що пила снодійне. Під кінець треку дівчата з групи теж на
нього підсіли, насправді - більше, мабуть, від емоцій не могла заснути.
Після кожного дня була крепатура на ікри і боліли стопи. Якщо у вас є масажер-пістолет або
«штани» для пресотерапії - сміливо можна брати. Я хотіла, але в останню мить виклала
через погляд чоловіка, де читалось «Ти що здуріла?». Загалом, це б знадобилось більше, ніж
дзеркальце, наприклад)
В перший день треку ми згадали, що провтикали випити Діакарб - ліки від горняшки, а по суті,
звичайне сечогінне для зняття тиску (його, виявляється, треба пити за 48 годин до початку
сходження, інакше пізніше - просто нема сенсу). Але щодня в мене боліла голова і я пила
ібупрофен (в день штурму в бій пішов Кетанов, бо попередник вже не справлявся). Кажуть,
головний біль - найпоширеніший симптом горняшки і турбує майже всіх, хто піднімається. Я
все до себе прислухалася, чи не починається в мене раптом набряк легенів чи мозку :))) але
на щастя, моя двокілограмова аптечка не знадобилася.
Нас було четверо, до походу ми не були знайомі, але, як виявилося, в гори ходять дуже цікаві
і адекватні люди - ми дуже здружилися. Дівчата були в Непалі, Казбеку, Арараті, і що мені
найбільше подобалося, вони були на позитиві, хоча розуміли, що на нас чекає,
підбадьорювали і взагалі ми були супер-team.
З нами йшли 11 портерів, 2 гіди і кухар. Коли я побачила цю банду - не повірила, стільки
людей задіяно лише для нас чотирьох! Перше, і мабуть, найголовніше, що я почула від гідів -
мислити позитивно, не думати про погане, і все вийде. Гіди Емануель і Даніель були з нами
на переходах вдень - розповідали про історію, культуру Танзанії, показували цікаві рослини і
тварин, співали знамениту «Jambo», інші йшли швидше, щоб до нашого приходу в табір вже
все розкласти і приготувати.
Знову ж таки, тільки тому, що я передивилась свого часу відео про сходження на ютубі від
інших груп - я очікувавала більш серйозного ставлення до нашого самопочуття. Я чекала, що
щоранку будуть міряти тиск і сатурацію, детально розпитувати про здоров’я в кінці дня.
Насправді (може воно й накраще, бо гідам видніше) все обмежувалося коротким запитанням:
«Як ви спали? Чи все добре? Що турбує». Але, забігаючи наперед, на штурмі вершини я
майже знепритомніла, просила кисень, бо бачила одним оком балон в рюкзаку у гіда, а
хлопці трохи розгубилися. Мені дали кока-колу, цукерки і на моє прохання спробували
перевірити сатурацію (через те, що мої руки були як дві замерзші криги, нічого не вийшло,
прибор не захотів працювати).
Штурм….) Що сказати, неочікувано, незрозуміло, виснажливо. Без перебільшення скажу, що
думала, що помираю)))))) Просто не була морально готова, бо раніше не доводилося
підніматися на 6000 м. Виходять всі опівночі, йдемо дууууже повільно, щоб встигати дихати. І
так 8 годин постійно вгору))) Більше 5 хвилин зупинок не робимо, бо дуже холодно. Особисто
я не могла рухати пальцями ніг та рук.
Приблизно на цій висоті мене «накрило». Сили покинули мене, дуже хотілося спати, я
заплющіла очі і прилягла на камінь. Подумала: «Все, зараз мене спустять вниз». Але наші
гіди почали давати колу, щоб підвищити глюкозу, і на диво я «поскакала далі як метелик».
Дивне відчуття, коли ти робиш вдох, а повітря немає, серце колотиться, шалений пульс.
Мене «вбивали» думки про те, що ще йти 5-6 годин, я дуже замерзла (хоч була вдягена, як
капуста). Тут вже кожний - сам на сам зі своїм розумом. Як домовитесь))) Фізично - не
складно, темп дуже повільний.
До того ж, в кінці кожного дня ми роили акліматизаційні вилазки на 100-200 м вгору, щоб було
легше. Гіди забрали мій рюкзак, і останні години буквально за ручку завели на вершину. Коли
ми дійшли до Стелла поінт, я плакала від щастя, поки не дізналася, що ще 40 хвилин (а з
моїм темпом - більше години), повзти на Ухуру пік. На той час я вже готова була з'їсти слона,
тіло не слухалось, я ніби була в астралі. Поле-поле….
Як мені потім сказали знову ж таки досвічені люди, кисню на вершину беруть дуже мало,
тільки на екстренні випадки. І якби мені дали кисень, то потім без нього було б ще гірше. А
наш гід сказав, що уважно за всіма стежив, і наш стан був в межах норми, тому, й «важку
артилерію» й не задіювали.
5895 м. Сяюча вершина. Done! Чесно сказати - ні радості, ні гордості, ні катарсісу…)))
Просто б лягти і заснути. Зараз дивлюсь на фото з вершини - хто ця дівчина з прапором і
усмішкою? Я не пам’ятаю цієї фотосесії. Потім три години страждань вниз, було дуже
спекотно, а роздягатися не було сил. Назад - обов’язково (!): кепка, окуляри, бальзам для губ
і сонцезахисний крем. За кілометр від табору ми побачили наших портерів - я ще нікому в
житті так не раділа. Вони забрали всі речі, щоб полегшити нашу долю.
На базі зустрічає кук з соком, далі - півтори години сну, обід і вирушаємо вниз на 3100м.
