Ні, сходження на Ама Даблам не почалося 2014 року, коли я вперше побачив цю вершину.
Вершину, яка височіє над усією долиною Соло Кхумбу, безумовно домінуючи над гігантами, які її оточують, зокрема над Еверестом (8 848 м) і Лхоцзе (8 516 м). У мене не виникла навіть думка про спробу сходження. Ама Даблам здавалася настільки прекрасною, наскільки й неприступною. Не було такої думки і в наступні рази, коли я водив групи до базового табору Евересту. На Ама Даблам я дивився з абсолютним благоговінням. Я не міг уявити, що одного разу стоятиму на вершині найпрекраснішої гори у світі.
На Айленді місцями було важко, відчувався брак акліматизації. Хоча здавалося б: як може бути важко на простому шеститисячнику після Евересту? Може. На кожній горі буває важко.
Після вдалого сходження спустилися на відпочинок у Пангбочі, на висоту 3950. Це найближче село до БТ Ама, де починається рослинність і можна добре відпочити.
Тут ми попрощалися з частиною групи, яка ходила тільки на Айленд і вони, на чолі з Андрієм Вергелесом (до речі, він теж знімав відео про Айленд, і воно скоро буде на каналі "Гірська Хвороба"), пішли в Луклу.
У нас же повний день відпочинку.
Погодка в першій половині дня завжди сонячна, сидиш і думаєш:
"Тут, унизу, на 4000 тепло і добре. Але дуже скоро все зміниться.
Ми будемо лізти по перилах, випльовуючи легені, одночасно пітніючи і замерзаючи. Кожен крок, кожен рух жумара по мотузці вгору вимагатиме надзусиль.
Перед очима попливуть кольорові плями, легені вибухатимуть від кашлю, до горла підійде нудотний клубок.
Твоє дихання чутиме напарник за десять метрів. Холодне повітря обпече горло і ти знову зайдешся нападом кашлю. При цьому намагаючись ворушити замерзлими пальцями...
Я знаю - все це буде. Неодмінно буде. І яка нормальна людина може в здоровому глузді йти на це? Навіщо?
Але ж іду сам. Ще й інших кличу. Є в горах щось магічне, що щоразу тягне до нових вершин. Бажано - вищих і складніших"
З Пангбоче ми за кілька годин прийшли в базовий табір Ама Даблам. Він великий. Не такий, як у Евереста, але теж великий. У нас є прокатні особисті намети і на цьому все. Сходження на Ама Даблам ми проводимо вперше і проводимо максимально бюджетно. На базтаб за планом у нас сублімована їжа від Вояджер і ТревелЛанч.
Її я їсти не хочу, якщо є можливість нормально повечеряти. Йду шукати своїх друзів із Seven Summit Treks - дізнатися, чи можна домовитися за вечерю і дайнінг хол.
На вечерю у нас дуже смачний ДалБат (набагато кращий, ніж у лоджах, експедиційні кухарі просто молодці) і великий дайнінг хол. Снідаємо теж у SST, але вже не далбатом :).
Водночас знайшли портерів для закидання наших вантажів у Т1. Коштує це дорого - 100 дол за одного портера. На групу ми беремо одного для групового спорядження (їжі, води) і ще трьох для особистих речей.
Цього сезону на Ама дуже сухо, в Т1 зовсім немає снігу, і воду нізвідки брати, окрім як піднімати з бази. Це додатковий вантаж.
Перехід у Т1 (5650 м) технічної складності не становить. Перші перила з'являються тільки на підході до табору, та й то проходяться ніжками.
Перший табір розташований у відносно затишному місці - захищений ребром гори від вітрів. Намети стоять більш-менш комфортно і в достатній кількості.
Почуваємося добре, відсипаємося.
Другий табір Ама Даблам - це місце, тільки заради якого вже можна йти на вершину! Він прекрасний! І саме на шляху до нього починаються перші складнощі.
Одразу після виходу з Т1 поручні провішені по вузькому гребінцю, по обидва боки якого кілометрові скиди. Багато нескладних, але вже цікавих ділянок. Я кайфую. Дуже.
За дві години прийшли-приповзли до Жовтої вежі - саме на ній розташований другий табір і саме вона перша, по-справжньому непроста, перешкода.
Перед тобою метрів 10-15 фактично вертикальної кам'яної стіни. Начебто небагато. Але висота вже під шість. Зі зручної полички, на якій стоїш, потрібно маятником полетіти на два метри праворуч - там є невеличкі виступи під ноги і легше підніматися. Стіна на сотні метрів йде вертикально вниз і ти буквально зависаєш над прірвою. Навіть у мене по спині пробігли мурашки. Ні, Ама Даблам безумовно не місце для тих, хто боїться висоти!
Рюкзаки витягли по додатковій мотузці, комусь допомогли, і ось уже вся група в другому таборі.
Вперше я ночую в подібному місці! Полички під намети невеликі, їх обмежена кількість. І завжди гостро стоїть питання вільних. На цю ніч ми домовилися заздалегідь і можемо з комфортом розміщуватися. Десь по двоє, десь по троє. Полички під намет часто менші від самого намету і норма, коли частина намету просто звисає в прірву. Звісно, намет страхується репіками, але й тобі потрібно бути максимально зібраним. Перед наметом вільний майданчик приблизно в півметра. І все... З одного боку стіна, з іншого - прірва. Виходячи з намету, одразу кріпишся за перила. Ходити по Т2 не пристрахованим - зайва самовпевненість.
Вечеряємо субліматами. Мені вони знову не лізуть. Їм сало, ковбасу і п'ю чай. Лягаємо спати із заходом сонця.
На 1:00 у нас запланований штурмовий вихід. Встаємо о 23:30, п'ємо чай, їмо печиво. Запасаємося водою на сходження і виносимо свої речі з намету - сьогодні сюди прийдуть інші альпіністи. У нас же є надія спуститися одразу в перший табір.
О першій годині ночі стартуємо. Попереду видно два ліхтарики, які до цього часу вже пройшли Сірий кулуар. Хлопці вийшли дуже рано.
Йдемо без кішок. Перша частина маршруту скельна і лише іноді трапляється сніг. Зручніше в черевиках.
Ми розбилися на три підгрупи:
Я з Машею, як найдосвідченіші з учасників, йдемо з місцевим шерпою
Юра і Стьопа йдуть із Мариною Коптєвою
Толя і Наташа - з Микитою Балабановим
Шерпа неспішно вибирає, по якій мотузці лізти. Я йду одразу за ним. Іноді чекаю, поки він пролізе далі. Але частіше підходу Маші (хоча б до однієї мотузки), а за нею і зв'язку Марини, щоб показати, яким поручнем рухатися. Під ногами повно живого каміння різних розмірів, дуже ретельно робиш кожен крок, щоб нічого не скинути - внизу наша група і ще кілька людей. Треба бути максимально обережним. У темряві лунає крик "Камінь!" - хтось із команди таки спустив. Цього разу пролетів повз, нікого не зачепивши. Видихнули.
Ще за десять хвилин чую крик Наташі щось про камінь і прямо в обличчя. Нікіта поруч із нею. У той момент я деталей не знаю, крім того, що він спускатиме Наташу вниз, а решта продовжать підйом. Значить, неприємно, але не критично. Ми ліземо далі.
Потрібно переформатувати групу. Спочатку Марина чекає на Толю і бере його до себе. Вона дуже сильна, але одній із трьома великими мужиками важко. Толя йде до нас, під опіку місцевого гіда. Я йду з Машею.
До цього моменту я півгодини вже стою на вузенькій сніговій полиці (зі ступню завширшки) і починаю замерзати. Пориви вітру, які сюди долітають, не додають тепла. Добре, що я у восьмитисячних мілетах і восьмитисячному парку - мерзну не сильно. Але скільки сил забирає очікування! Мені поки що йдеться легко і я кайфую від кожного метра, але от очікування...
Через якийсь час Толя підходить до нас, зв'язка Марини теж поруч - можна продовжувати сходження. Маша важко дихає. Дихання не відновлюється навіть під час тривалих привалів. Це мене насторожує і лякає. Ми з Толею йдемо на кілька мотузок уперед.
Незабаром чую крик Марини, що Маші погано і її треба б спускати. Марина точно йде з учасниками вгору, значить треба спускатися мені або Джангбу. Спочатку думаю з Машею відправити шерпу, а самому піти з Толею вгору. Не хочеться відмовлятися від гори, коли стільки зусиль докладено.
Але ще раз подумавши, вирішую спускатися сам. Зрештою, у нас є ще тиждень часу і можна буде повернутися на гору і сходити вже швидше, у своєму темпі.
Починаю спускатися. Зв'язка Марини до цього моменту обігнала Машу. Але Марина йде на КТшному затиску. Виявляється, Юра упустив жумар і Марина віддала йому свій. Ну що ж, мені на спуску жумар не дуже потрібен, віддаю його Мариші.
Скидаю метрів 30 і підходжу до Маші. Проходячи, бачу зблідлого Стьопу з синіми губами. Кажу, що і йому треба б спускатися, у такому стані на гору не сходити. Але він ще поупирається.
Маша прискорено і сильно дихає. Видно, що їй дуже важко. Та й темп руху не припустимо повільний. Але спускатися відмовляється. До того ж, проходять наші румунські друзі і дають якийсь кофеїновий енергетик - має додати сил. Вирішуємо зняти рюкзак і пройти хоча б до третього табору. Він уже зовсім поруч. А там подивимося.
Мені ж тепер потрібно підніматися вже пройденими крутими поручнями без жумара, тільки з затискачем. Це дуже не зручно. Маша йде попереду і на найбільш стрімких ділянках спускає жумар мені. Я жумарю і віддаю його їй назад. Так ми доходимо до третього табору (6300-6400, точно так і не подивився висоту). Тут два намети. У них відпочиває Толя, зв'язка Марини і Володя.
Видно, що до вершини ще багато (ми навіть не уявляли скільки). Маша далі не піде. З таким темпом і в такому стані піднятися на гору і безпечно спуститися майже нереально. Я вкотре думаю, що доведеться розвертатися. До цього моменту в мене вже пропало нестерпне бажання йти вгору.
Стьопа з шерпою виходить у бік вершини, але через п'ять метрів розуміє, що сходження для нього закінчено і потрібно спускатися.
До цього часу Марина з Юрою і Толею вже рухаються по сніговій стіні.
Я стою в нерішучості. З одного боку, надто багато сил уже пішло на очікування, на проходи по горі вгору-вниз (їх було кілька) і бажання вершини підугасло, а з іншого - якщо сходити сьогодні, то ми всі повертаємося в Катманду. Де тепло. Душ. І, головне, стейки! Як же мені хочеться смачного м'яса!
Маша віддає мені свій жумар, без якого я б не піднявся. Вони зі Стьопою спускаються в супроводі шерпи.
Я йду вгору. Іду з думками про стейки, Чітван, тепло. У той момент саме ці думки змусили йти вгору. Я знав, що якщо не зійду сьогодні, залишуся ще на одну спробу. А це тиждень у горах. Холодних. А внизу соковитий стейк.
З такими думками я швидко наздогнав нашу групу. Стінка крута, поручні одні - перегнати когось не має можливості. Попереду до 10 осіб, але постійно доводиться чекати. Мені все ще легко. Я знімаю відео, записую зі словами. Холодно, але зовсім трошки.
Ми, як равлики, але неухильно повземо вгору. Є розуміння, що ми точно зійдемо на гору. Залишилося тільки кілька годин потерпіти. А терпіти справді довелося.
Ще через 100 вертикальних метрів стало справді важко і я вже був радий зупинкам і можливості віддихатися. Ось тут, після позначки в 6500, і почалося справжнє сходження. З Т3 на вершину ми підіймалися 4год 30м. На шляху перегнали румунів (вони вийшли з третього табору раніше, але йшли дуже повільно і пропустили всіх), ближче до вершини Тарас із Сашею (теж хлопці з України) пропустили нас.
А ми все йшли. Підстава в тому, що вершину не видно. Ти здогадуєшся, що вона має бути вже поруч. Але не видно. І тільки коли до вершини лишається 10 метрів ти бачиш прапорці і неспішно доходиш.
УРА! Ми на вершині Ама Даблам! Я, Юра, Толя і Марина піднялися разом! Поруч із нами Володя зі своїм шерпою. Верхній майданчик великий, можна походити, досхочу пофотографувати. Чудові краєвиди на Еверест, Лхоцзе, Нупце, Макалу, Чо-Ойю, Канченджангу.
На спуске я бегу первым, Марина присматривает за ребятами. В третьем лагере жду всех, готовлю небольшой перекус – сушенная рыба, яблоки, пару глотков воды. Ухожу вперед, чтобы одному спускаться через Серый кулуар – страшное место, не хочу, чтобы кто-то уставший спускался над моей головой.
Слежу за собой. Ни одного камня ни на подъеме ни на спуске не спустил. Ближе к выходу с кулуара открываются канонические виды на второй лагерь – именно те, от которых перехватывает дыхание! Фотографирую!
Во втором лагере встречаю уже знакомых шерпов с другой компании, прошу воды. Всю свою оставил ребятам еще в третьем лагере. Дают чашку почти кипятка. Просто горячая вода. Я пью с упоением. Предлагают добавить кофе, но я отказываюсь. Сейчас у топленой горячей воды божественный вкус. Не спеша допиваю. Кайф!
Беру вещи и иду к верхней части лагеря. Маша должна быть там. Она лежит на небольшой полочке на каремате, в пуховке и спальнике. Сегодня много людей поднялись во второй лагерь с целью ночного штурма, свободных палаток нет. Только Степе нашли одно место – он себя неважно чувствует. Узнаю, почему они не спускались в первый лагерь. Но ребята (Маша и Степа) на столько устали, что шерпа не рискнул с ними спускаться ниже – участок маршрута довольно сложный и опасный. Решение остаться во втором лагере, думаю, было правильным.
Но свободной палатки нету, нам нужно ждать сначала до 19:30 – одна палатка стартует в это время, а потом и до 1-2:00 ночи, когда освободятся еще.
Начинаю топить лед для чая. Ребята, которые еще идут с горы, очень ему обрадуются! Наливаю в термос, пью сам и пою Машу с шерпой.
Я спустился во второй лагерь примерно к 16:00, связка Мариши через два часа. Очень уставшие, но готовые идти в Л1. Конечно, это не вариант (уже темнеет) и мы устраиваемся поудобнее ждать первую палатку. Пою чаем, угощаю яблоками и сыром. Все на столько уставшие, что аппетита почти нет, запихиваем в себя по несколько кусочков еды.
Высота 6050 м, мы без палаток. Начинает холодать. Теснее прижимаемся друг к другу. Но вот, первая палатка свободна! К сожалению, она стоит на такой маленькой полке, что четверть палатки (правый угол от входа) свисает в обрыв. В палатку лезем всемером, включая шерпу. Я последний. Места в палатке мне хватает только чтобы притулить попу. При этом ноги свисают в обрыв, надо их куда-то девать. Пробую примоститься на улице на штурмовом рюкзаке, но тоже не вариант. Особо не мерзну, спасибо восьмитысячной одежде, но и приятного мало.
Так проходит 4 часа и начинают освобождаться палатки! Мы расходимся по двое. Какое же это блаженство! Просто лечь в палатке и вытянуть ноги! Снять, наконец, ботинки! Кажется, самая комфортная кровать в жизни!
Утром уже видишь, сколько камней и неровностей было под спиной, но ночью... ночью это был кайф!
Часов в восемь собрались, спустились в Л1, потом в БЛ. Тут пообедали и пошли в Пангбоче.
К этому времени Наташу уже увезли на вертолете в госпиталь в Катманду. У нее камнем рассекло губу и часть носа. Очень неприятно, но настрой у Натахи боевой и уже планирует следующую попытку! К тому же, группа с Айленд пика зашла ее проведать полным составом!
В Катманду добрались без приключений и пошли на ужин в любимый стейкхаус K-too. Кушать стейки, ради которых я сходил на гору.
Никита не ушел с нами, а сам сбегал на гору. Восхождения с базлага до вершины у него заняло чуть больше 9 часов (это очень быстро) и в тот же день он спустился в базлаг.
Я снимал много видео, и о Айленде, и о Аме (о которой не так много видео есть в интернете), и о Читване. Все скоро будет на моем ютуб канале. Подписывайтесь!
От вершины я нереально кайфанул! Сложный техничный рельеф, но всюду провешены хорошие перила – это то, что мне нужно. До высоты 6500 шлось легко, а вот дальше пришлось потерпеть. Стало сильно тяжело.
По нагрузке я бы поставил Ама Даблам вровень с кислородным восхождением на низкий восьмитысячник.
НО! С технической стороны Ама гораздо, гораздо сложнее классических маршрутов на восьмитысячники.
Эта гора не для всех. Нужно очень хорошо готовиться, уверенно передвигаться по любым перилам.
Есть объективные риски. Особенно мне не понравился Серый кулуар – здесь может сыпать и нужно проходить первым. Остальные же участки в общем Ок.
Если решитесь пробовать - тренируйтесь и пробуйте! Это необыкновенный опыт и прекрасная вершина!
И да, стейки особенно хороши после месяца в горах!