Як для мене, так до сходження на Казбек потрібно було дійти морально і фізично, і тому на таку висоту я зважився після вже 4-х натхненних походів у різних країнах з улюбленим Кулуаром. Дописую цей текст у місяці підготовки і в очікуванні березневого треку 2018 року в Непалі до базового табору Евересту з Тарасом Позднієм. Але повернемося до червневого сходження!
У перший день нас чекав переїзд з Тбілісі до селища Степанцмінда мальовничою Військово-Грузинською дорогою, заселення в хостел, знайомство з усіма учасниками групи і перевірка особистого спорядження. І найголовніше - вид із селища на Казбек, який то ховався за хмарами, то визирав, ваблячи своєю велетенською сніговою стіною. Наступного дня, прокинувшись, уже із зібраними рюкзаками і за чудової погоди ми вирушили вгору від красивого храму Гергеті, куди в нас була можливість забігти.
Перехід до наступного місця стоянки на Метеостанції (3680 м) зайняв приблизно 8 годин з набором у півтори тисячі метрів. Приблизно за метрів 500-600 по висоті до табору зникла вся зелень, поступившись лише камінню і льоду. Напрочуд заворожуючий краєвид відкривається з кожним набраним метром, але і зниження кількості кисню з висотою дається взнаки швидкою задишкою і періодичними головними болями. Це означає, що процес акліматизації почався...
Оскільки організм звикає поступово до висоти, третій день ми присвятили акліматизації і тренуванням. З набором висоти від наметового табору біля Метеостанції і за маршрутом, каміння ставало дедалі менше, а снігу - більше. Дорогою вздовж напівзруйнованих порід кам'яних стін, нас супроводжував постійний гуркіт каменепадів і вдалині з легким шумом сходили невеликі лавини. Температура помітно знижувалася, з'явилися перші заряди граду і снігу, і вже поверх флісок і штормовок можна було накидати пуховики. Цього дня відпрацьовували затримання льодорубом на снігових схилах, вчилися ходити у зв'язках, хтось уперше спробував ходити в кішках, загалом, було весело 🙂
У кожного від висоти симптоми гірської хвороби суб'єктивні, але загалом вписуються в картину при нестачі кисню і цілком терпимі. Пригледіли собі приблизне місце для завтрашнього табору в цій білосніжній пустелі й почали спускатися вниз. До кінця дня погода покращилася і стало веселіше йти, враховуючи, що ти, як у казці, спускаєшся з висоти, де все в тумані (у хмарах) у сонячну погоду.
Вже знайомою стежкою перейшли до фірнового плато і поставили штурмовий табір на обраному в минулий день місці. Перехід не довгий, але більшу частину часу зайняла споруда оборонних стін від вітру для наших наметів. Кілька годин будували захист під намети, кухню, туалет. Наші сусіди (хлопці з іншої групи) дивувалися і думали, що ми щось знаємо про погоду і так ґрунтовно укріплюємося посеред снігового поля! І, попросивши у нас лопати і пилку, теж почали будувати собі притулок. До речі, всі ці споруди ще довго займали інші альпіністи після нас. А сьогодні на нас чекала рання вечеря, збір і перевірка спорядження, адже підйом запланований на першу годину ночі. Обов'язково заправили термоси гарячим чаєм. Топили сніг і готували окріп для калорійних субліматів на вечерю і сніданок, якщо можна назвати сніданком час одразу після опівночі 🙂
Писати про штурм вершини складно і після здається все неправдоподібним. Складно передавати тонкі відчуття, що вирують усередині, словами. Неймовірний вид на нічний Владикавказ, який світиться вночі, наче з літака, що загалом відповідало висоті. Не поспішаючи, при світлі ліхтариків набирали висоту і побачивши, як Максим попереду вимкнув свій налобний ліхтарик, я зробив те ж саме. Місяця і білого снігу на було цілком достатньо, щоб висвітлювати дорогу і нічні пейзажі. Шкода, камери телефонів не можуть передавати і в принципі відтворювати в темряві ту красу, яка нас оточувала. Підсвічений місяцем, ярус суцільної низки хмар, що був нижче нашого рівня за спиною, - це одне з тих видовищ, яке пронесеш із собою через усе життя.
Більшу частину дороги до самого світанку мерзли пальці на ногах, і пристойна кількість сил йшла на їхнє постійне розігрівання ворушінням і прогонку крові розмахуванням ніг на зупинках. Думки, щоб розвернутися, почали тривожно битися, коли з одним гідом ішли назад Вова, який уже не міг іти, і Оля з підмороженими пальцями. Помінявши шкарпетки на одній з останніх зупинок і замість відпочинку отримавши задишку та невелике запаморочення, вже після світанку виходили на вершину.
Почуття переповнювали під час підходу до вершини, адже ти пройшов не просто маршрут підйому на Казбек, а готувався до нього довгі місяці й роки в інших походах і вилазках. Все це злилося і переживалося з почуттям величезного задоволення за останні кроків 20-30 до піку гори. Напевно, заради цього і варто ходити в гори!
День переходу від суцільної смуги каміння, льодовиків, снігу і перебування на кордоні хмарності та вище за неї до зелені, тепла, затишку цивілізації, грузинського вина і кухні.
На фотографіях можна чітко зрозуміти, що робить сонце на 4-5 тисячах метрах за кілька годин із привідкритою губою, коли ковтаєш розряджене повітря ротом (казала мені мама - "не лови мух, закривай рот!". Так виглядає сонячний опік нижньої губи на ранок. Ще у кількох хлопців було те ж саме, але зате вийшли веселі селфі червоно-пухлих альпіністів 🙂 Після нічного штурму не було звичної нам хмарності і перебування між палючим сонцем та його віддзеркаленням від снігу, коли вас смажить, як на сковороді. Набряк від опіку зійшов досить швидко і не завдавав якихось серйозних незручностей. Адже гора повинна була взяти своє і це зовсім невеличка плата.
Стосовно сенсів усіх трекінгів і сходжень у горах, то для кожного він свій, тому що це щось мимоволі тягне тебе, хоч ти постійно щось долаєш і щось втрачаєш, і часто це просто монотонна робота й пересування в тумані сірим рельєфом у сірому тумані. Але скажу точно, що в гори ходять не тільки за горами, а й за людьми, які розділяють з тобою всі складнощі і радісні моменти. На жаль, цього разу не вийшло піти разом із моєю дружиною Ксюшею, у якої не вийшло полетіти на Казбек через реабілітаційні причини після травми. Але обов'язково хочеться сказати спасибі всім, хто розділив зі мною цей шлях: Максу Хомякевичу
з яким ми вже пройшли парк Йотунхеймен у Норвегії, зимову Говерлу і тепер вершину Казбека, крутезним гідам Сашкові Павлову і Пашкові Кротюку, а також туристичному клубу Кулуар, з яким ми ходимо останні кілька років і, мабуть, - це кохання на все життя 🙂 Спасибі всім хлопцям з нашої інтернаціональної групи, і тепер у нас одна крута історія на всіх!
Ну і, звичайно, величезне спасибі Горі, що пустила!
Після спуску здавалося, що, напевно, таких хардкорних сходжень скоріше за все вистачить, але вже зараз неможливо позбутися нав'язливих думок про нові снігові піки і я відчуваю, що гори кличуть назад...
Хочете таких вражень? Залиште заявку а ми організуємо все інше